Насмотревшись, начитавшись, наслушавшись...

[Velma Kelly]

Я чертыхнулась и вылила закипевшую заварку в унитаз. На улице не прекращался проливной дождь, небо судорожно чертили яркие кривые. Раздались раскаты грома и вырубился свет. Стало не по себе - не люблю находиться одной в квартире, да еще вечером, да еще и без электричества, когда не работает ни телевизор, ни компьютер, ни чертов радиотелефон, никакой связи с внешним миром, даже у мобильника батарейка на исходе, а подзарядить негде – жутковато.

Насыпала в чашку растворимого кофе, добавила сахара, залила кипятком, отпила и недовольно крякнула. Экая мерзость.

Зажгла керосиновую лампу, взяла в руки начатую вчера рукопись:

«...Она любит бродить по путанным крепостным улочкам, заглядывать в окна низеньких домиков, прислушиваться к болтовне черноглазой ребятни. Эти прогулки кажутся ей путешествием в машине времени, и она недовольно морщится, натыкаясь на офисные новостройки, диссонирующие с ветхой стариной. Вот почерневшая от времени деревянная дверь с чугунной ручкой, вот оконная решетка в витиеватых узорах, увитая виноградом. Она выстукивает каблучками по раскаленной мостовой и напевает мелодию из грустного детектива с Бельмондо в главной роли...»

Минут пятнадцать я сидела и задумчиво грызла карандаш, сплевывая кусочки дерева в пепельницу – роман не шел, уперся, словно ишак, и застыл на мёртвой точке. Я отложила рукопись и закурила. Легкие наполнились дымом, я прищурилась, пытаясь придумать что же делать с героиней – может послать ее наемницей на какую-нибудь войну? А может выдать замуж за маньяка? Или еще лучше – сделать саму маньячкой, вручить самурайский меч, облачить в узкий кожаный костюм и усадить на дорогущий байк? Ну да, и заставить насвистывать Twisted Nerve... Это все старик Тарантино со старушкой Турман, уже третий день хожу под впечатлением и по любому поводу бормочу под нос «бэнг-бэнг». Нет, моя героиня должна жить в семидесятых. Почему? Ну, чтоб выписать ее жизнь вплоть до наших дней, потом рассказать о детях, даже внуках – так принято, роман ведь пишу. Ну, не «Сагу о Форсайтах» конечно, но должно получиться нечто сентиментально-романтическое, пропитанное ароматами восточных пряностей и мелодиями из старых лент Дино Ризи и Витторио де Сика.

Мои размышления прервал грохот на кухне, страх ментоловым холодком поднялся от сердца и застрял в горле жестким комком...

- Кто Вы? – я в ужасе смотрела на человека в черной кожаной куртке, вбежавшего в комнату.

«Убьет,»- подумалось мне, - «Непременно убьет. Изнасилует, ограбит, а потом зарежет».

Я поискала глазами мобильник, его нигде не было, перевела взгляд на незнакомца – высокий, немного сутулый, абсолютно мокрый и продрогший - он смотрел на меня с неменьшим ужасом и неподдельным удивлением.

- А вы-то собственно кто? – он наконец обрел дар речи.

- То есть? – осмелела я, - Врываетесь ко мне домой и еще спрашиваете кто я?

- Я к себе домой ворвался, а не к вам, - мрачно проговорил незнакомец и зажег сигарету.

- Не против?

- Да ради бога, - автоматически ответила я, - То есть как к себе домой? Что вы мне тут «С легким паром» разыгрываете.

- Вы давно купили эту квартиру? – спросил он, снимая куртку.

- Какое это имеет значение, - ощетинилась я, - Женщина, у которой я ее купила была бездетной, и документы в порядке.

- Да успокойтесь, - устало проговорил он, - Я все объясню, если вы напоите меня чаем.

- Чаем?!

- Ну, не коньяком же, хотя.., - он улыбнулся, - Если вы настаиваете, я пожалуй соглашусь на коньяк.

- Коньяка у меня нет, как, впрочем, и чая.

- А что есть? Пить просто очень хочется.

- Кофе.

- Растворимый?

- Ага, - я смущенно кивнула, - Еще есть сгущенка, но она старая.

- Ну, тащите ваш кофе, а сгущенку не надо, - он потушил сигарету и склонился над моей рукописью, - Это ваше?

- Да, - ответила я из кухни, наливая кофе и пряча в карман складной нож.

Я осмотрелась - окно было открыто настежь, горшок с фиалками валялся разбитый на полу.

- Я уберу, - прочел он мои мысли и отхлебнул из фаянсовой кружки, - Кстати, давайте знакомиться? Я – Тимур.

- ***.

- Очень приятно. ***, я наверное должен извиниться.

- Да уж, - я еще раз тщетно поискала глазами мобильник.

Он аккуратно подмёл землю и черепки, опрокинул содержимое совка в мусорное ведро, сполоснул кружку, положил на сушилку, вытер руки кухонным полотенцем и обернулся ко мне.

- Здесь я когда-то жил, - он скомкал пустую пачку Парламента, - У Вас не найдется..? Только эти? – он недовольно поморщился и взял тонкую ментоловую сигарету.

«Ну и нахал,» - думалось мне, - «Убивать может и не станет, но ограбит точно, изнасилует врядли, хотя...»

Остаток вечера мы просидели у коптящей керосиновой лампы. Тимур рассказывал о себе, ласково улыбаясь и замолкая на мгновенье, чтоб заглянуть мне в глаза, увидеть там что-то, одному ему понятное, чуть заметно кивнуть и продолжить.

- А у вас веснушки, - сказал он вдруг, - И вы смешно морщите нос, когда смущаетесь, ***.

Он вырос в «моей» квартире, провел в ней все детство и юность, потом женился и привел сюда жену... Я внимательно слушала воспоминания о школе, он в подробностях рассказывал о неповоротливой толстухе–химичке, о закадычном друге, с которым сидел за одной партой, о первой девчонке-старшекласснице, которая учила его целоваться на покатой раскаленной крыше больничного морга, откуда их позже согнал пьяный санитар...

Из его рассказа я узнала, что с женой он познакомился на какой-то студенческой вечеринке, сначала она ему ни капельки не понравилась – полноватая, с тонкими светло-русыми волосами, собранными в шишечку-локатор на макушке, близорукая в массивных очках. Тимур заговорил с ней просто так, скуки ради, и был несказанно удивлен эрудированностью и утонченностью собеседницы.

Небрежно одетая - широкие джинсы и растянутый свитер, ненакрашенная, она оказалась ярче расфуфыренных однокурсниц – посетительниц спортзалов и соляриев, помешанных на известных марках одежды, придирчиво выбирающих между косметикой от Шанель и Эсти Лаудер.

Они стали встречаться, странные это были свидания – она любила мрачные рассказы Эдгара По, читала их Тимуру вслух, чуть хрипловатым низким голосом, да так, что мурашки бегали по коже.

Впервые поцеловались они случайно, месяца так через три после того, как познакомились, и оба несказанно удивились происшедшему. Через полгода поженились.

Умерла бабушка, вырастившая Тимура, и жена стала единственным родным человеком.

Тимур стал неплохо зарабатывать, все ему удавалось, вскоре он начал подниматься по карьерной лестнице, и получил заманчивое предложение перейти в заграничный филиал компании, где работал.

Они переехали в небольшой городок на севере Италии, Тимур был очарован страной - красотой пейзажей, певучей речью, яркими брюнетками, дефилирующими по извилистам улочкам, кухней, музыкой. Казалось, все это время он находился на чужбине и только сейчас вернулся домой.

Жене тоже вроде бы понравилась новая жизнь. Она усердно принялась изучать итальянский, и скоро запросто объяснялась в магазинах и кафе, стала смотреть нескончаемые шоу по РАИ и даже читать местную прессу.

Коллектив компании, где работал Тимур, на пятьдесят процентов составляли женщины, красивые, умные, деловые, яркие и ухоженные.

Он стал невольно стесняться своей некрасивой, неуклюжей супруги - она не умела одеваться, порой говорила невпопад, не о том и не с теми, начинала, к примеру, обсуждать Тибетскую книгу мертвых с пустоголовой секретаршей начальника, а той бы послушать о последней коллекции Ферре...

Над ними стали посмеиваться, сотрудники сочувствующе качали головой и ехидно переглядывались, если Тимур заговаривал о жене.

Потихоньку раздражение стало нарастать снежным комом, он перестал с ней появляться на корпоративных вечеринках, задерживался на работе, почти не разговаривал по утрам за завтраком. То, что когда-то казалось ему милым и забавным, отныне выводило из себя и злило до зубовного скрежета.

Тогда в жизни Тимура появилась Франческа – высокая худощавая брюнетка, смуглая с раскосыми оливковыми глазами, наполовину японка, безупречно одетая, надушенная тонкими духами, немного рассеянная, но хищно-страстная.

Тимур снял квартиру в недорогом районе, маленькую с крошечным балконом.

Франческа была замужем, у мужа давно имелась любовница, которой он также, вероятно, снимал квартирку на окраине – тоже маленькую с таким же крошечным балконом.

- А что дальше? – спросила я.

- А что дальше? Развод. Что могло быть дальше?

- Постойте, а квартира?

- Какая?

- Ну, как какая?! – воскликнула я, - Вот эта квартира. Вы ее продали?

- Нет. Она была мною оформлена на имя жены, а Вы вероятно купили ее у моей тещи.

- У какой такой тещи?! – не поняла я, - Та женщина, у которой я купила квартиру, была бездетной и одинокой.

- Ну и ладно, - пробормотал он, - Так даже лучше.

Тимур немного помолчал и продолжил рассказ.

Франческа любила черные платья строгого покроя, короткие клетчатые юбки и тонкие водолазки, носила большие дымчатые солнечные очки и красила губы помадой сливового оттенка, пафосно-модным ридикюлям предпочитала вместительные яркие сумки из мягкой кожи. У нее была восхитительная фигура и зачаровывающая походка. Она прекрасно готовила суши и любила сливовое вино. Хокку Франческа, к счастью, не сочиняла.

Жена сразу же все поняла. Собрала чемоданы и уехала, оставив короткое письмо, в котором благородно прощала Тимура и обещала не затягивать с разводом.

Он, казалось, только этого и ждал.

Дорогие костюмы, тончайшие рубашки от известных кутюрье, батарея одеколонов на полке в ванной комнате, вскоре и квартира была обставлена абсолютно иначе – авангардная вычурная мебель, новейшая техника, он продал «семейный» фольксваген и купил яркую юркую мазду.

Рядом отныне была шикарная Франческа, которая тоже на радостях развелась с мужем и вышла за Тимура. Он неплохо зарабатывал, весело проводил выходные, и его не покидало чувство, что он живет в каком-то фильме, выдуманной им сказке.

Брак с Франческой напоминал скорее близкую дружбу, замешанную на сексе, единственном, что их объединяло поначалу, но вскоре наскучившим, из чего ни он, ни она не сделали треагедии – просто стали жить свободно. У него частенько появлялись разнокалиберные подружки, у нее дружки. Ни ревности, ни скандалов.

- А потом? – не унималась я, - Что потом?

- А потом контракт закончился, - усмехнулся Тимур и огляделся, - У тебя точно нет коньяка?

- Точно, - вздохнула я, - Баккарди есть, бризер. Сойдет?

- Нет уж, я лучше еще кофе выпью.

Контракт закончился, Тимур надеялся, что ему предложат остаться в Италии, но ожидания не оправдались. Начались разлады с Франческой, он не мог найти другую работу, а она бы никогда не уехала с ним. Деньги закончились, машину пришлось продать. Вскоре последовал второй бракоразводный процесс, в результате которого Тимур потерял имущество, нажитое за последние несколько лет.

Он допил кофе, привычно сполоснул кружку и положил ее на сушилку...

- А что сталось с первой женой? – спросила я осторожно.

- То, чего и стоило бы ожидать. Она была натурой, склонной к мистицизму, начиталась разных книг, начала изучать какие-то религиозные учения, кабалистикой вроде увлеклась. А потом вступила в секту японскую, известную громкими терактами... Слышала наверное? Стала почти невменяемой, говорят, прекратила всякое общение с родными и близкими, переехала в, так называемую, общину. Последние годы занималась спиритизмом. Вызывала духов. Особенно меня всё хотела вызвать... А я сам явился в положенный срок, да только она не дождалась...

Мне стало не по себе.

- Ну мне пора. Много лет не был здесь. Да и не вернусь больше, можешь не сомневаться, ***, просто сегодня.., - он грустно улыбнулся, - Сегодня годовщина ее смерти. Ну, дописывай свой роман, только никаких самурайских мечей и дорогих мотоциклов...

Он прошел на кухню, открыл окно и шагнул вниз с пятого этажа.

Я проснулась от того, что включилось электричество, и в колонках запел Сальваторе Адамо – Tombe la neige – странно, прежде у меня не было этой песни.

Я налила себе кофе и задумалась. Старушка, у которой я купила квартиру, рассказывала, что бывший хозяин умер несколько лет тому назад и похоронен в маленьком городке на севере Италии...

За окном пошел снег, он припорошил успевшие позеленеть деревья.

«Белое одиночество,» - пел Адамо, а я насвистывала Twisted Nerve.

Я облачилась в узкий кожаный костюм, достала с антресолей самурайский меч и ярко-желтый шлем, остановилась перед зеркалом, пробормотала «бэнг-бэнг» и пошла на поиски Билла.

Изменено 29 апреля, 2004 пользователем Velma Kelly

[Призрак]

хороший рассказ)))

[LANA]

Бэнг-бэнг, Вельма - он убил тебя нежно)))

Спасибо - очень понравилось!!!

[Velma Kelly]

Призрак,

спасибо

LANA,

гыгы, нежнее не бывает. Тебе спасибо.

[МурленМурло]

Нравится мне... очень... приятно было прочитать.. легко так... збазиб тебе...

[Che Guevarra]

Очень гут. Впрочем, как всегда.

[Velma Kelly]

Спасибо

Вот написалось. Наслушалась, насмотрелась, начиталась. Я деффачка впечатлительная.

[Saudade]

Интересно получилось, г-жа Черная Мамба (Вот здесь покойная Copperhead должна была бы сказать "I should have been биипing Black Mamba"). На одном дыханье, как говорится. Иного от Вас я и не ждал.

С уважением,

Билл.

[Velma Kelly]

I was five and he was six... (ляляляля, дальше слов не помню)

Bang-bang, he shot me down

Bang-bang, I hit the ground

Bang-bang, an awful sound

Bang-bang, my baby shot me down.

ляляляля.

Вы прослушали саундтрэк в моем исполнении, мецо-сопрано.

Спасибо.

[Saudade]

Хорошо поете

[Многоточие]

достойно уважения

[Velma Kelly]

Бэнг-Бэнг, вiн застрiлив мене

Бэнг-Бэнг, я упала о землю

Бэнг-Бэнг, страхiтливий звук

Бэнг-Бэнг, мiй малюк застрiлив мене

Надивившись, начитавши, наслухавшись...

Я чортихнулася і вилила закипілу заварку в унітаз. На вулиці не припинявся заливний дощ, небо судорожно креслили яскраві криві. Роздалися гуркоти грому і вирубалося світло . Стало не по собі - не люблю знаходитися однієї в квартирі, так ще ввечері, так ще і без електрики, коли не працює ні телевізор, ні комп'ютер, ні чортовий радіотелефон, ніякого зв'язку з зовнішнім світом , навіть у мобильника батарейка на результаті, а підзарядити ніде - жутковато.

Насипала в чашку розчинної кави, додала цукру , залила окропом, надпила і невдоволено крекнула. Экая мерзенність.

Запалила гасову лампу, взяла в руки почату вчора рукопис:

"...Вона любить бродити по плутаних фортечних вуличках, заглядати у вікна низеньких будиночків, прислухатися до балаканини чорноокої дітвори. Ці прогулянки здаються їй подорожжю в машині часу, і вона невдоволено морщиться, натикаючи на офісні новобудови, що дисонують зі старою старовиною. От почорніла від часу дерев'яні двері з чавунною ручкою, от віконні грати у витиеватых візерунках, повита виноградом. Вона вистукує каблучками по розпеченій бруківці і наспівує мелодію зі смутного детективу з Бельмондо в головній ролі..."

Хвилин п'ятнадцять я сиділа і задумливо гризла олівець, спльовуючи шматочки дерева в попільницю - роман не йшов, уперся, немов ішак, і застиг на мертвій крапці . Я відклала рукопис і закурила. Легені наповнилися димом, я прищулилася, намагаючись придумати що ж робити з героїнею - може послати її найманкою на яку-небудь війну? А може видати заміж за маніяка? Або ще краще - зробити саму маніячкою, вручити самурайський меч, облачити у вузький шкіряний костюм і посадити на дорогущий байк? Ну так, і змусити насвистувати Twіsted Nerve... Це усі старий Тарантино з бабусею Турман, уже третій день ходжу під враженням і по будь-якому приводі бурмочу під ніс "бэнг-бэнг". Ні, моя героїня повинна жити в сімдесятих. Чому? Ну, щоб виписати її життя аж до наших днів, потім розповісти про дітей, навіть онуках - так прийнято , роман адже пишу. Ну, не "Сагу про Форсайтах" звичайно, але повинне вийти щось сентиментально-романтичними, просоченими ароматами східних пряностей і мелодіями зі старих стрічок Дино Ризи і Вітторіо ДЕ Сика.

Мої міркування перервав гуркіт на кухні, страх ментоловим холодком піднявся від серця і застряг у горлі твердою грудкою...

- Хто Ви? - я в жаху дивилася на людину в чорній шкіряній куртці, що вбежали в кімнату.

"Уб'є,"- подумалося мені, - "Неодмінно уб'є. Зґвалтує, ограбує, а потім заріже".

Я поискала очима мобильник, його ніде не було, перевела погляд на незнайомця - високий , небагато сутулий, абсолютно мокрий і змерзлий - він дивився на мене з неменшим жахом і непідробленим подивом.

- А ви^-те власне хто? - він нарешті знайшов дарунок мови .

- Тобто ? - осміліла я, - Уриваєтеся до мене додому і ще запитуєте хто я?

- Я до себе додому ввірвався, а не до вас, - похмуро проговорив незнайомець і запалив сигарету.

- Не проти?

- Так заради бога, - автоматично відповіла я, - Тобто як до себе додому? Що ви мені отут "З легкою парою " граєте.

- Ви давно купили цю квартиру? - запитав він, знімаючи куртку.

- Яке це має значення, - наїжилася я, - Жінка, у якої я неї купила була бездітної , і документи в порядку.

- Так заспокойтеся, - утомилося проговорив він, - Я усіх поясню, якщо ви напоїте мене сподіваємося.

- Сподіваємося?!

- Ну, не коньяком же, хоча.., - він посміхнувся, - Якщо ви наполягаєте , я мабуть погоджуся на коньяк.

- Коньяку в мене ні, як, утім, і сподіваючись.

- А що є? Пити просто дуже хочеться.

- Кава.

- Розчинний ?

- Ага, - я зніяковіло кивнула, - Ще є сгущенка, але вона стара.

- Ну, тягнете ваш кава, а сгущенку не треба, - він згасив сигарету і схилився над моїм рукописом, - Це ваше?

- Так, - відповіла я з кухні, наливаючи кава і ховаючи в кишеню складаний ніж.

Я озирнулася - вікно було відкрито навстіж, горщик з фіалками валявся розбитий на статі .

- Я заберу, - прочитав він мої думки й отхлебнул з фаянсового кухля, - До речі, давайте знайомитися? Я - Тимур.

- ***.

- Дуже приємно. ***, я напевно повинний вибачитися.

- Так уже, - я ще раз марне поискала очима мобильник.

Він акуратно підмів землю і черепки, перекинув уміст совка в сміттєве цебро, сполоснув кружкові , поклав на сушарку, витер руки кухонним рушником і обернувся до мене.

- Тут я колись жив , - він зім'яв порожню пачку Парламенту, - У Вас не найдеться ..? Тільки ці ? - він невдоволено поморщився і взяв тонку ментолову сигарету.

"Ну і нахаба," - думалося мені, - "Убивати може і не стане, але ограбує точно, зґвалтує врядли, хоча..."

Залишок вечора ми просиділи в гасової лампи, що коптить. Тимур розповідав про себе, ласкаво посміхаючись і замовкаючи на мгновенье, щоб заглянути мені в очі, побачити там щось, одному йому зрозуміле , ледве помітно кивнути і продовжити.

- А у вас ластовинн, - сказав він раптом, - И ви смішно морщите ніс, коли бентежитеся, ***.

Він виріс у "моїй" квартирі, провів у ній усе дитинство і юність, потім женився і привів сюди дружину... Я уважно слухала спогади про школу, він у подробицях розповідав про неповороткий толстухе-химичке, про закадычном друга, з яким сидів за одною партою, про першу старшокласницю , що учила його цілуватися на похилому розпеченому даху лікарняного моргу, відкіля їх пізніше зігнав п'яний санітар...

З його розповіді я довідалася , що з дружиною він познайомився на якійсь студентській вечірці, спочатку вона йому ні крапельки не сподобалася - повненька, з тонкими світло-русявими волосс, зібраними в шишечку-локатор на верхівці, короткозора в масивних окулярах. Тимур заговорив з нею просто так, нудьги заради, і був уражений ерудованістю і витонченістю співбесідниці.

Недбало одягнена - широкі джинси і розтягнутий светр, ненафарбована, вона виявилася яскравіше расфуфыренных однокурсниць - відвідувачок спортзалів і соляріїв, помішаних на відомих марках одягу, що причепливо вибирають між косметикою від Шанель і Эсти Лаудер.

Вони стали зустрічатися, дивні це були побачення - вона любила похмурі розповіді Эдгара По, читала їх Тимуру вголос, ледве хрипловатым низьким голосом, так так, що мурашки бігали по шкірі.

Уперше поцілувалися вони випадково, місяця так через три після того, як познайомилися, і обоє несказанно здивувалися що происшли. Через півроку одружилися.

Умерла бабуся, що виростила Тимура, і дружина стала єдиною рідною людиною.

Тимур став непогано заробляти, усі йому вдавалося, незабаром він почав підніматися по кар'єрним сходам, і одержав привабливу пропозицію перейти в закордонну філію компанії, де працював.

Вони переїхали в невелике містечко на півночі Італії, Тимур був зачарований країною - красою пейзажів, співучою мовою , яскравими брюнетками, що дефілюють по извилистам вуличках, кухнею, музикою. Здавалося, усе це час він знаходився на чужині і тільки зараз повернувся додому.

Жені теж начебто б сподобалося нове життя. Вона ретельно прийнялася вивчати італійський , і незабаром запросто порозумівалася в магазинах і кафі , стала дивитися нескінченні шоу по РАИ і навіть читати місцеву пресу.

Колектив компанії, де працював Тимур, на п'ятдесятьох відсотків складали жінки, красиві, розумн, ділов, яскрав і доглянуті.

Він став мимоволі соромитися свій некрасивий, незграбний чоловік і жінка - вона не уміла вдягатися, часом говорила невлад, не про тім і не з тими, починала, приміром , обговорювати Тибетську книгу мертвих з пустоголовою секретаркою начальника, а тієї б послухати про останню колекцію Ферре...

Над ними стали посміюватися, співробітники сочувствующе качали головою і єхидно переглядалися, якщо Тимур заговорював про дружину.

Потихеньку роздратування стало наростати сніжною грудкою, вона перестав з нею з'являтися на корпоративних вечірках, затримувався на роботі, майже не розмовляв по ранках за сніданком. Те, що колись здавалося йому милим і забавним, відтепер виводило із себе і зллило до зубовного скрежета.

Тоді в житті Тимура з'явилася Франческа - висока сухорлява брюнетка, смаглява з розкосими маслиновими очима , наполовину японка, бездоганно одягнена, надушеними тонкими парфумами, небагато розсіяна, але хижа-жагуча.

Тимур зняв квартиру в недорогому районі, маленьку з малюсіньким балконом.

Франческа була замужем, у чоловіка давно малася коханка, який він також, імовірно, знімали квартирку на окраїні - теж маленьку з таким же малюсіньким балконом.

- А що далі? - запитала я.

- А що далі? Розвід . Що могло бути далі?

- Постійте, а квартира?

- Яка?

- Ну, як яка?! - викликнула я, - От ця квартира. Ви неї продали?

- Немає. Вона була мною оформлена на ім'я дружини, а Ви ймовірно купили неї в моєї тещі.

- У якої такої тещі?! - не зрозуміла я, - Та жінка, у якої я купила квартиру, була бездітної і самотньою.

- Ну і добре , - промурмотав він, - Так навіть краще.

Тимур небагато помовчав і продовжив розповідь .

Франческа любила чорні плаття строгого покрою, короткі картаті спідниці і тонкі водолазки, носила великі димчасті сонячні окуляри і фарбувала губи помадою сливового відтінку, пафосно-модным ридикюлям предпочитала місткі яскраві сумки з м'якої шкіри. У неї була чудова фігура і хода, що зачаровує. Вона прекрасно готувала суші і любила сливове вино. Хокку Франческа, на щастя, не складала.

Дружина відразу ж усі поняла. Зібрала валізи і виїхала, залишивши короткий лист, у якому шляхетно прощала Тимура й обіцяла не затягувати з розводом .

Він, здавалося, тільки цього і чекав.

Дорогі костюми, найтонші сорочки від відомих кутюрье, батарея одеколонів на полку у ванній кімнаті, незабаром і квартира була обставлена абсолютно інакше - авангардні вигадливі меблі, новітня техніка, він продав "сімейний " фольксваген і купив яскраву в'юнку мазду.

Поруч відтепер була шикарна Франческа, що теж на радостях розлучилася з чоловіком і вийшла за Тимура. Він непогано заробляв, весело проводив вихідні , і його не залишало почуття, що він живе в якомусь фільмі, вигаданої їм казці.

Шлюб із Франческой нагадував скоріше близьку дружбу, замішану на сексі, єдиному , що їх поєднувало спочатку, але незабаром наскучили, з чого ні він, ні вона не зробили треагедии - просто стали жити вільно. У нього частенько з'являлися разнокалиберные подружки, у неї дружки. Ні ревнощів , ні скандалів.

- А потім? - не вгамовувалася я, - Що потім?

- А потім контракт закінчився, - посміхнувся Тимур і оглянувся, - У тебе точно немає коньяку?

- Точно, - зітхнула я, - Баккарди є, бризер. Зійде?

- Немає вуж, я краще ще кава вип'ю.

Контракт закінчився, Тимур сподівався, що йому запропонують залишитися в Італії, але чекання не виправдалися. Почалися розлади з Франческой, він не міг знайти іншу роботу, а вона б ніколи не виїхала з ним. Гроші закінчилися, машину довелося продати. Незабаром пішов другий шлюборозлучний процес, у результаті якого Тимур утратив майно, нажите за останні кілька років.

Він допив кава, звично сполоснув кружкові і поклав неї на сушарку...

- А що сталося з першою дружиною? - запитала я обережно.

- Те, чого і коштувало б очікувати. Вона була натурою, схильної до містицизму, начиталася різних книг, початку вивчати якісь релігійні навчання , кабалістикою начебто захопилася. А потім вступила в секту японськими, відому голосними терактами... Чула напевно? Стала майже несамовитої , говорять, припинила всяке спілкування з рідну і близькими, переїхала в, так називану, громаду. Останні роки займалася спіритизмом. Викликала парфумів. Особливо мене усі хотела викликати... А я сам з'явився в покладений термін, так тільки вона не дочекалася...

Мені стало не по собі.

- Ну мені пора. Багато років не був тут. Та й не повернуся більше , можеш не сумніватися, ***, просто сьогодні.., - він смутно посміхнувся, - Сьогодні річниця її смерті. Ну, дописуй свій роман, тільки ніяких самурайських мечів і дорогих мотоциклів...

Він пройшов на кухню, відкрив вікно і ступнув униз з п'ятого поверху.

Я прокинулася від того, що включилася електрика, і в колонках запік Сальваторе Адамо - Tombe la neіge - дивно, колись у мене не було цієї пісні.

Я налила собі кава і задумалася. Бабуся, у якої я купила квартиру, розповідала, що колишній хазяїн умер кілька років тому назад і похований у маленькому містечку на півночі Італії...

За вікном пішов сніг, він припорошив що встигли позеленіти дерева.

"Біла самітність," - пік Адамо, а я насвистувала Twіsted Nerve.

Я облачилася у вузький шкіряний костюм, дістала з антресолей самурайський меч і яскраво-жовтий шолом, зупинилася перед дзеркалом, промурмотала "бэнг-бэнг" і пішла на пошуки Білла.

Вот. Переводила не я.

[deSPot]

Ну и нахал,» - думалось мне, - «Убивать может и не станет, но ограбит точно, изнасилует врядли, хотя...»

сожаление , не испуг (шЮтка)

Хорошо излагаете , браво!

[Velma Kelly]

хахахааха.

сожаление? хахахахахахаха.

Деспот,

спасибо.

[Цифира 22]

обажаю украинский язык :-)

у нас в деревнях говорят так ( много переселенцев с Украины). Самый красивый, самый мелодичный, и самый смешной :-)

Но прочитала на русском :-) ИнтреснА.

[ALIEN]

MNE PONRAVILOS...............

PO TIHONKU STANOVLUS POKLONNIKOM ...TVORCHESTVA

[Velma Kelly]

ALIEN, Цифира 22

спасибо.

на украинский, повторяю, переводила не я, потому о качестве перевода судить Вам. Ураинцев люблю - подружка близкая ураинка, да и не только... ;)

Пошла слушать Сердючку.

[Жизнь прекрасна]

Велма, тебе надо с Тарантино вместе работать..)

как всегда

[Velma Kelly]

Жизнь прекрасна

пасиб. к сожалению, в тарантиновском стиле у меня пока ничего нет. :(

ну и, наверное, не будет. Ведь Тарантино, Риччи - это типично мужское кино, а я деффачка, я пишу Женскую Прозу - ЖП, но так, чтоб и мужчинам было непротивно читать. Хотя... Кабы Тарантино предложил, сняла бы с ним что-то а-ля "биип-любовь".

Спасибо.

[deSPot]

хахахааха.

сожаление? хахахахахахаха. 

Деспот,

спасибо.

То предложение составлено так, что там не чувствуется страх! а слово наврядли , сказано точно с сожалением))))В смысле ограбит ,но не изнасилует гад)) есть некоторая успокоенность-в целом..

Написали бы так:

Изнасилует?!!! ограбить?! более эмоцианально было бы)))

Я так.. Не учу- не дай Бог ..высказываю то, как я это читал))

Изменено 4 мая, 2004 пользователем deSPot

[Velma Kelly]

deSPot

а может и сожаление? она его все же успела разглядеть... обстановочка такая романтическая... хехех

[Nikoletta]

Хотя... Кабы Тарантино предложил, сняла бы с ним что-то а-ля "биип-любовь".

а уж он как мечтает...вот недавно только в Nighttime Show with Jay Leno прямо так и сказал, пьяный был в драбадан, или как там это у вас, вельм, называется по лексике группы Ленинград)

[Alexandro]

Это уже не первый ваш рассказ, после которого я мысленно говорю се – «А ничёёё..»

[Velma Kelly]

Alexandro

спасибо

[Roxie Hart]

Впечатлило, Вельма! Более чем!

[Velma Kelly]

Roxie Hart

оййй пасибааааа.